Вступ
Добрий вечір. Мене звати Віктор Андрусів, я представляю організацію Демократичний Альянс. На прохання Ігоря Харченка, я погодився виступити з доповіддю «Цивілізаційна модернізація: держава-партнер». Власне, я відразу скажу, що на такі теми значно легше писати ніж виступати. Тому я вдруге виступаю з подібною доповіддю. І маючи неприємний досвід, перед тим як перейти до доповіді, я хочу зробити декілька ремарок, які на мою думку важливі для розуміння того про що я говоритиму:
Тож я переходжу до першого питання.
В конструюванні проекту країни багато розумних людей роблять велику методологічну помилку. Вони будують проект по висхідній від критерії та параметрів, які ж вони задають на самому початку. Однак, країна – це суб’єкт, який так чи інакше існує в певному середовищі. Країна не будується за нашим бажанням. Вона будується на перетині нашої діяльності та тиску середовища. Бушмени в Африці можуть бути дуже щасливими людьми без президентів, економіки, політики та соціальних пільг. Але погодьтеся, що їхнє спокійне існування є не їхнім досягненням, а результатом нашої доброї волі. Коли така добра воля вичерпається, ми їх таки вдягнемо і заженемо на ринок.
Таким чином, проект країни має в першу чергу виходити із аналізу великою мірою середовища, а вже потім внутрішніх можливостей країни, та моделювання її майбутнього. Тому я розпочну опис своєї моделі саме з аналізу глобальної динаміки.
Моя вихідна теза в аналізі середовища полягає в тому, що ми живемо в глобальному суспільстві і глобалізація буде тільки поглиблюватись. Я не даю оцінок цьому явищу, я констатую його існування та динаміку. Очевидно, в кишені кожної людини лежить як мінімум один з доказів глобального світу – мобільний телефон, більш важливим питанням для нас є: чи буде глобалізація продовжуватись. Я вважаю, що найкраще дати відповідь на це питання можна з позиції абсолютно різних сучасних теорій.
Неолібералізм. Сама теорія, як і її ідеологічний продукт, сьогодні є в тому числі силами глобалізації. Неолібералізм виходить із логіки максимально звільнення від держави, кордонів та регуляторів. Теорія виходить із того, що в основі будь-якої взаємодії можна отримати вигоду, а тому потрібно симулювати економічно-вигідні взаємодії. Звідси випливає, що потрібно утворити один глобальний ринок, в рамках якого може відбуватись вільне переміщення капіталів, товарів, послуг та людей. Неолібералізм наголошує на інтеграції держави у світове виробництво, ринок, як важливу умову її розвитку. Фактично, ця теорія наполягає на поглибленні глобалізації економік та держав. Продовження глобальної динаміки неолібералізм бачить в зростанні ролі міжнародних організацій та торжество ліберальної демократії
Неомарксизм. Неомарксисти в особі Валлерстайна відразу розглядають світ як глобальну світ-систему. Треба сказати, що марксизм відразу мислився в глобальних умовах, оскільки розглядав капіталізм як глобальне явище, а відповідно і боротьбу з ним, та перемогу пролетаріата як світове явище, а не локальне. Сьогодні, неомарксисти активні учасники альтер і антиглобалізаційних рухів. Вони вважають, що глобалізація в цьому вигляді призведе до остаточного закріплення нерівності світу в його поділі на центр- напівпериферію та периферію. Одним із ключових шляхів виходу із ситуації вони бачать в зростанні знань, перерозподілі доходів, та ліквідації міжнародних фінансових інститутів. Сама конструкція глобального світу є дуже різною, але більшість все-таки виходить від рівності держав та спільному прийнятті рішень.
Соціальний конструктивізм. Коротко я назвав особливості цієї теорії. Більш відомою є теза « нації – це уявлені спільноти». Сьогодні весь світ стає уявленою спільнотою. Ми можемо навіть краще уявляти цей світ ніж наші попередники, які тим не менше вірили в те, що вони нація. Ми можемо з легкістю пройтись музея гугл, вулицями міст завдяки яндексу, подивитись фільм про любу точку планети, написати і подзвонити будь-кому. Згідно тої логіки, яку я запропонував на початку уявлення впливають на інтереси (наприклад, розвивати торгівлю чи туризм), ті на практику (відпочинок в Туреччині літом), практики на інститути (туристичний бізнес). Фактично, глобальне суспільство, в якому ми живемо, з позиції цієї теорії вже управляється в рамках конкретних інститутів. В даному випадку мова не йде про якісь теорії змов чи домінування, але розділені сфери глобального суспільства таки управляються в різні способи на глобальному рівні.
Як бачимо, з позиції різних сучасних теорій, які домінують в політичній та економічній думці, майбутнє тісно пов’язане саме з формування глобального суспільства і його архітектури. Це означає, що конструювати проект держави ми повинні з врахуванням цього аспекту.
Тепер треба детальніше зрозуміти, чим є глобальна динаміка? Оскільки, я вже визначив, що ми живемо в глобальному суспільстві, а сучасні теорії доводять поглиблення цього процесу, які ключові зміни будуть мати місце в майбутньому?
Моя наступна важлива теза полягає в тому, що весь світ рухатиметься в бік створення глобальної системи управління. Глобальне управління вже існує, хочемо ми цього чи ні, але поки воно носить секторальний і мережевий характер. Неминучість шляху в цьому напрямі є настільки ж неминучим як і виникнення держави в рамках «уявленого суспільства\нації». Сьогодні дуже важко передбачити як буде виглядати це глобальне управління, оскільки його вигляд в першу чергу пов’язаний із шляхом виникнення. Я виділяю 4 можливих сценарії, які звісно абсолютно не вичерпні:
Передача американської могутності до міжнародних організацій чи можливо інших форм глобального управління я розглядаю як сценарій в рамках якого слід починати конструювання власного проекту держави.
Власне, такий сценарій дає нам можливість визначити місце держави в міжнародному середовищі. Місце держави завжди визначалось двома факторами: загрозами та могутністю. Усвідомлення загороз впливає на визначення державою могутності. Раніше основною зовнішньою загрозою були головним чином інші держави. Подивимося тепер. Я виділяю такі сучасні загрози:
Як бачимо, держава, як інститут покликаний гарантувати безпеку, уже сам по собі не може виконати ці функції. Тому частина держав вже делегувала свій суверенітет міжнародним організаціям в цих питаннях. Але це тільки одне з можливих рішень. Давайте сформулюємо критерії могутності, які могли б відповідати цим загрозам.
Очевидно, що армія в перелічених проблемах далеко не найпотрібніший інститут. На більшість загроз сьогодні взагалі не має жодних рішень. Важливо також, що в міру зростання глобального суспільства саме кількість глобальних проблем\загроз буде зростати і ставати пріоритетними. Очевидно, що відсутність відповідей на більшість проблем є наслідком відсутньої для цього інституційної структури в рамках держави. Тоді як таку структуру починають розбудовувати міжнародні організації. Зокрема, всі країни уважно слухають повідомлення експертів МАГАТЕ про стан на атомній станції Фукусіма, висновки ВООЗ підтверджують або спростовують початок пандемій, навіть в економіці саме висновки міжнародних організацій очікують інвестори та ТНК. Водночас, міжнародні організації так чи інакше залишаються продуктом держав. І держави здійснюючи той чи інший внесок забезпечують собі вплив. Це в тому числі стає елементом міжнародної гри, нової політичної гри – забезпечення впливу на глобальному рівні не танками і ракетами, а знаннями і людьми, в яких існує потреба всього світу.
В цьому полягає моя ключова теза щодо могутності, яка базується не на страху, а на потребі інших в можливостях суб’єкта. Уявімо собі, що хтось винайшов ліки від раку чи сніду, і це власність конкретної країни. Який буде ступінь залежності інших від цих ліків? Більший чи менший ніж залежність від російського газу?
На основі цих тез я спробував сформувати декілька головних критеріїв могутності в майбутньому:
Це всього лише критерії, які далеко не повні і поки не глибокі. Але постає наступне питання, щоб досягнути могутності, які ресурси потрібні державі для забезпечення цих критеріїв? Я виділив наступні:
На цьому я б хотів завершити свій вступ про глобальну динаміку, і спуститись на рівень держави. Що ми маємо тут? Сьогодні держава залишається «батьком» всіх і всього. Порівнюючи з іншими глобальними акторами – держава наймогутніша. Її могутність визначають – право на легітимне насилля, яке ніхто не в змозі оспорити. Але разом з цим, ми бачимо, що держави все частіше не справляються з поставленими перед ними завданнями, і навіть тими, які вони самі собі ставлять. Держава деградує. Бюрократія у всіх без винятку країн програє за креативом, амбітністю, азартом, не кажучи вже про відповідальність, всім іншим можливим суб’єктам: фірмам, громадським організаціям. Така держава повинна бути модернізована.
На найабстрактнішому рівні я виділяю два типи можливих модернізацій держави: культурний і цивілізаційний. Культура в моєму розумінні – це історично сформована система рішень, створена конкретною спільнотою. Ця система рішень, як правило, не може існувати і працювати в інших умовах та суспільствах, ніж те,в якому вони виникли. Мова, пісні, одяг – все це рішення, які були створені нашими предками, але які використовувати можемо тільки ми. Натомість цивілізація – це система рішень, які носять глобальний характер, можуть використовуватись в різних суспільствах та умовах. В цьому була важлива відмінність римлян від інших народів. Вони створювали дороги, канали, акведуки, фонтани, каналізації, системи ірригації тощо, і все це могло бути застосовано у всіх інших культурах. В деяких і по сьогоднішній день. Мої визначення волюнтаристські, але оскільки це розмірковування, то я залишаю собі право на це.
Мій попередній аналіз доводить, що сьогодні державі для нарощування глобальної могутності потрібна саме цивілізаційна модернізація,а не культурна. Якби там не було, ми все частіше користуємося глобальними рішеннями в сфері комунікацій, переміщення, одягу, стилю, і навіть поведінки, ніж культурними розробками. Ніхто з нас не вдягає чалму чи тюрбан на жару, хоча ці рішення призначені саме для цього. Скоріше ми вдягнемо бейсболку, кепку. Зрештою, ми все частіше вживаємо нові іноземні слова, ніж нові рідної мови.
Цивілізаційна модернізація покликана забезпечити основну мету могутності держави – зростання глобального впливу. В чому його суть? Вище я вже коротко торкнувся цього питання. Отже, в майбутньому глобальний вплив буде виражатися в ступені потреби багатьох акторів в існуванні іншого. Тобто коли існування певної країни чи суспільства є не в силу зброї, а в силу тих рішень, які воно генерує. Мабуть кожен з нас задумався як би виглядав світ без Японії, під час катастрофи з цунамі, і думаю не багато людей цьому зраділи ( не беремо до уваги багатьох китайців). Я б порівняв глобальний вплив з впливом зірки в суспільстві. Зірки впливають на суспільство через потребу останнього в їхніх талантах, а не через силу чи фінанси останніх.
Разом з цим, таке визначення глобального впливу не дає розуміння, яким чином держава його здійснює чи реалізує. В майбутньому роль держави поступово буде зменшуватись, що логічно випливає з її неспроможності відповідати на виклики. Це буде супроводжуватись зростанням нових глобальних акторів, які існують вже сьогодні. Ключовими акторами стануть: ТНК, громадські організації, міжнародні організації, університети, мережі, рухи тощо. Виникнення глобальної архітектури у вигляді конкретного інституту перетворить цих гравців на основних в боротьбі за вплив, і транснаціональна сутність нових акторів значно переважатиме державу, яка все ще зберігає монополію на міжнародну політику, однак програє в своїй ефективності.
Головним завданням держави в досягненні могутності є стимулювання збільшення впливу власних громадян всередині нових суб’єктів. Це не обов’язково конкуренція у всьому, що тільки можна, тобто створення ТНК, тому що в когось є потужні ТНК. Це можливо робити через внутрішньо конкурентну боротьбу всередині існуючих суб’єктів. Нові актори будуть виникати на тлі глобальних рішень, а тому фактично потребуватимуть ідеї\рішення здатні генеруватися представниками конкретного суспільства. Щоб досягнути цього ми повинні сформувати відповідну управлінську модель держави.
Такою моделлю є держава-партнер.
Перше питання, яке виникає на тлі здійсненого аналізу – чому все – таки держава? Адже я багато говорив про виникнення нових акторів і нової міжнародної політики, про те, що держава втрачає ефективність тощо. Разом з цим, головна перевага держави в тому, що вона поки що залишається найбільшим комунікаційним та організаційним ресурсом. Держава поки що найбільше знає про суспільство, його можливості, вона концентрує найбільше ресурсів і саме вона все ще здатна дати поштовх до цивілізаційної модернізації.
Отже на виконання поставлених завдань держава в першу чергу повинна трансформувати себе. В даному контексті мова йде про переорієнтування ресурсів із розвитку армії та бюрократії на розвиток: якості людей, знань, технологій та систем управління. Для цього необхідно змінити характер взаємодії держави і суспільства із патерналістських та соціалістичних на партнерські. Держава не повинна фінансувати ініціативи громадян, їхні інтереси тощо. Держава повинна створювати умови, за яких необхідні ресурси знайдуться самими зацікавленими. Наприклад, для проведення спортивних змагань держава може просто дати всю суму. А може дати таку суму, за якої організатори зможуть знайти ще більші кошти в суспільстві. Паралельно з цим, держава повинна делегувати значну кількість функцій самому суспільству, таким чином спонукаючи його до пошуку рішень та ініціативи.
Я спробую коротко назвати головні риси держави-партнера:
На цьому буду завершувати. Нажаль, окремі частини моєї концепції є дуже детально розвинуті і на дуже прикладних рівнях як наприклад: подолання безробіття, стимулювання інновацій, доктрина зовнішньої політики, організація влади тощо. Але без того про що я розповів – ці напрацювання не більше ніж ідеї інструментів, які ніхто не зможе використати не знаючи призначення. Але як я сказав на початку, про глобальні речі краще писати, ніж доповідати. Тому сподіваюсь ви ознайомитесь з ними і зможете самостійно оцінити.
Дякую.